Білочка-мандрівниця

Маленька білочка народилася наприкінці літа. Скоро мати навчила її лазити й стрибати.

— Допоможи нам робити запаси на зиму, тільки не ходи далі дуба, — сказала білчиха.

Ліс стояв різнокольоровий, барвистий. Жовте, червоне, руде листя заквітчувало дерева. “Хіба цікаво стрибати навколо дуба?” — подумала білочка і пострибала собі галявинками та пеньочками.

— Ой, яке грибне місце! — вигукнула вона, побачивши гриби на галявині.

— Сш-ш-ш, — раптом почула вона сичання. Бачить: повзе до неї гадюка. Білочка прожогом кинулася додому, але переплутала верхівки дерев ... і заблукала. Внизу шмигнув сполоханий зайчик, прищуливши вуха.

— Зайчику! — гукнула вона. — Чи ти знаєш, як пройти до старого дуба?

— Ні, не знаю.

— Я радив би тобі подбати про зимівлю, — зауважив хазяйновитий їжак. — Може, ти не знайдеш своїх, от і бідуватимеш, коли прийдуть морози.

Білочка знайшла дупло, принесла туди горішків, шишок, сухих ягід. А дні минали, і раптом згори почало падати щось біле, пухке й холодне.

— Сніг! Сніг! — зацвірінчали снігурі.

Раптом білочка побачила під деревом білу вухасту мордочку зайчика.

— Добридень, білочко! А я таки знайшов той старий дуб. Там твої батьки сумують за тобою.

— Я не пізнала тебе зразу, — сказала білочка, — ти був сірий, а тепер білий.

— То я навмисне став білим, — хитро посміхнувшись, відповів зайчик, — щоб бути непомітним на снігу. Ну, біжімо швидше!

А коло старого дуба білочку вже чекали і тато, і мама, і брати, і сестри, і всі білчині родичі.

за Оксаною Іваненко

намалювала Мар'яна Фляк