Материнська любов

Якось лисиця, втікаючи від мисливців, забігла дуже далеко від своєї домівки. Надворі була вже темна ніч, коли вона повернулася до нори. „Бідолашний мій синочок, — думала лисиця, — певно, зголоднів, мене дожидаючись.” Але лисеняти в норі не було.

Злякалася лисиця, вибігла надвір, гукала його, та син не озивався. Пішла вона лісом шукати свою дитину. У кожного звіра запитувала: „Чи не зустрічав ти, бува, мого синочка, лисеняти?”

Вовк похитав головою: „Ні, сестрице, не зустрічав.”

Кабан відповів: „Ні, кумонько, не бачив я твого синочка.”

Запитувала лисиця і лося, і ведмедя, і борсука, і багатьох інших звірів, та ніхто не міг її потішити доброю звісткою.

Вже й ранок настав, а лисеняти нема й нема. Аж ось до лисиці озвався старий крук: „За ким так побиваєшся, сусідко?”

Кинулася до нього лисиця: „Може, ти бачив мого синочка?” „Може й бачив. А як виглядає твій синочок?”

„Хутро має руденьке, м'якеньке, носик чорненький, як оксамит, оченята так і світяться, хвостик пухнастий...”

„Ні, твого лисеняти я не бачив,— каркнув крук,— а чужого щойно бачив: таке худюще, очиці маленькі, вуха звисають, ніс брудний, хвіст по землі волочиться...”

„Ой лишенько! — скрикнула лисиця.— Та це ж мій синочок!” „Он як? — здивувався крук.— А ти ж казала, що твій синочок — красень!” „Так і є! — плачучи від радості, відповіла лисиця.— Хіба ти не знаєш, що для кожної матері її дитина найгарніша в світі?!”

намалювала Наталя Фляк