Як вовк собі кожуха шив

Настав листопад. Холодний вітер зривав листя з дерев, раз у раз падав дощ, а сонечко ховалося за темними хмарами.

Блукав якось вовк лісом, шукаючи, де йому від негоди сховатися. Бачить: дятел довбає дерево, аж тріски на всі боки летять. Він йому й каже:

— Нерозумний ти птах, дятле. Ціле літо дерева лікував, довбав-довбав, працював-працював, а на зиму й хатки собі не збудував.

А дятел вовку відповідає:

— А ти, вовче, найбільший розбійник у лісі, всі тебе бояться, а кожуха на зиму не маєш!

„Справді, — подумав собі вовк, — треба кожуха на зиму справити!” Питає у дятла:

— Порадь мені, дятле, з чого кожуха пошити?

— Та певно, що з овечої вовни, — сказав дятел і полетів у своїх справах.

Пішов вовк до річки, де вівці паслися. Побачили його вівці, злякалися. Виступив наперед старий баран, наставив роги й питається вовка:

— А чого тобі тут треба, вовче?

— Мені вівцю треба, — відповідає вовк, — кожуха собі хочу пошити, бачиш — зима йде.

— Гаразд, дамо тобі вівцю з нашої отари, — каже баран, — тільки ти спочатку ниток добудь, щоб кожуха пошити.

— А де їх взяти?

— Он бачиш — кінь пасеться, насмикай волосу з його хвоста, от і будуть тобі нитки, — відказує баран.

Підкрався вовк до коня і вчепився йому у хвіст зубами. А кінь як хвицне його копитами, аж у вовка в очах потемніло. Завив вовк і кинувся до лісу.

Так і лишився лісовий розбійник без кожуха.

намалювала Мар'яна Фляк