Загадка
Галина Мирослава
Прислухайтесь, будь-ласка,
Перед вами буде казка,
Що й до чого у ній йдеться,
Щиро виповім від серця.
|
уло те не бозна-коли, а за Данила, коли земля красно родила, а прапрадіди наші ходили пішки, хто багато, а хто трішки. Зустрілись якось пан Бо, пан Лем і пан Гуц. Пан Бо був з бойків, які полюбляють при розмові вживати слово „бо”. Пан Лем , як ви здогадались, був лемком, тому всюди вставляв своє „лем”. Пан Гуц, звичайно ж, був гуцулом. Ні, він не казав „гуц”, він просто любив гуцатись, тобто будь-чого підстрибувати, щось підкидати. Без того аж ніяк йому не виходило.
– Теж мені, - скажете, - всі ми любимо стрибати.
Воно-то так, але трохи не так, оскільки був він дорослим чоловіком, не дитиною. Ви ж знаєте, що серед дорослих так далеко не всі поводяться: комусь животи заважають, хтось дуже високо голову дере, а комусь то не в голові.
Отож вони зустрілись, чи радше, здибались. Зазнайомились. Почали балакати. Один про теє, другий про сеє, а третій лише прицмокував та підстрибував. Нарешті пан Бо каже:
– Отож-бо є.
– Лем ні, – відказує пан Лем.
Гуц припинив плигати та й думає:
– То так чи ні?
І не знає, чи гоже то стрибати, чи ні.
Аж тут завзявся страшний вітрисько, з тих затятих, що даються втямки, гаратав-гаратав, порохи підіймав, трохи кутні зуби Гуцові не повибивав. Так набрид та так приївся, що пан Лем аж розсердився! Небо вітер заступив, наче заступом навкрив, добре хоч, що дощем не пооброшував. А пан Бо не на жарт злякався, сидить, як мішком ударений, тільки часом, затинаючись, проказує:
– Де ж бо йти?!
А Лема від того як перемкнуло, лише „лем-лем-лем” і лементує. Пан Гуц, що спершу ледь стримував страх, з того всього вибухнув реготом. Стоїть і конає від сміху. На те підходить до них чорт, що обернувся на чоловіка, та й каже:
– Відгадаєте загадку, то покажу дорогу до Медової печери, а ні – тут вам і смерть! – І продовжує: – А загадка така: „Чим камінь не переймається?”
Задрижали чоловіки, але викручуватись якось треба. Пан Бо було почав:
– Бо... бо... бо...
Лем за ним:
– Лем...
Гуц своє тягне:
– Знає...
Чортяка на той час про якісь витребеньки згадав. Він не очікував на відповідь, тому й почув:
– Болем, знаю.
Ото здивувався:
Виглядали на вар’ятів, а такі мудрі! Нічогенько собі!
Ще раз зиркнув на них, вказав кігтем дорогу і назавжди з їхнього життя зник.