Загадка

Галина Мирослава

Прислухайтесь, будь-ласка, Перед вами буде казка, Що й до чого у ній йдеться, Щиро виповім від серця.

уло те не бозна-коли, а за Данила, коли земля красно родила, а прапрадіди наші ходили пішки, хто багато, а хто трішки. Зустрілись якось пан Бо, пан Лем і пан Гуц. Пан Бо був з бойків, які полюбляють при розмові вживати слово „бо”. Пан Лем , як ви здогадались, був лемком, тому всюди вставляв своє „лем”. Пан Гуц, звичайно ж, був гуцулом. Ні, він не казав „гуц”, він просто любив гуцатись, тобто будь-чого підстрибувати, щось підкидати. Без того аж ніяк йому не виходило.

– Теж мені, - скажете, - всі ми любимо стрибати.

Воно-то так, але трохи не так, оскільки був він дорослим чоловіком, не дитиною. Ви ж знаєте, що серед дорослих так далеко не всі поводяться: комусь животи заважають, хтось дуже високо голову дере, а комусь то не в голові.

Отож вони зустрілись, чи радше, здибались. Зазнайомились. Почали балакати. Один про теє, другий про сеє, а третій лише прицмокував та підстрибував. Нарешті пан Бо каже:

– Отож-бо є.

– Лем ні, – відказує пан Лем.

Гуц припинив плигати та й думає:

– То так чи ні?

І не знає, чи гоже то стрибати, чи ні.

Аж тут завзявся страшний вітрисько, з тих затятих, що даються втямки, гаратав-гаратав, порохи підіймав, трохи кутні зуби Гуцові не повибивав. Так набрид та так приївся, що пан Лем аж розсердився! Небо вітер заступив, наче заступом навкрив, добре хоч, що дощем не пооброшував. А пан Бо не на жарт злякався, сидить, як мішком ударений, тільки часом, затинаючись, проказує:

– Де ж бо йти?!

А Лема від того як перемкнуло, лише „лем-лем-лем” і лементує. Пан Гуц, що спершу ледь стримував страх, з того всього вибухнув реготом. Стоїть і конає від сміху. На те підходить до них чорт, що обернувся на чоловіка, та й каже:

– Відгадаєте загадку, то покажу дорогу до Медової печери, а ні – тут вам і смерть! – І продовжує: – А загадка така: „Чим камінь не переймається?”

Задрижали чоловіки, але викручуватись якось треба. Пан Бо було почав:

– Бо... бо... бо...

Лем за ним:

– Лем...

Гуц своє тягне:

– Знає...

Чортяка на той час про якісь витребеньки згадав. Він не очікував на відповідь, тому й почув:

– Болем, знаю.

Ото здивувався:

Виглядали на вар’ятів, а такі мудрі! Нічогенько собі!

Ще раз зиркнув на них, вказав кігтем дорогу і назавжди з їхнього життя зник.