Аліса в міжпрограм'ї
Маленька дівчинка сиділа біля вікна і дивилася, як інші діти йдуть на ковзанку. Вчора і вона каталась на ковзанах. Але ввечері, коли мати кликала її до дому, вона ніяк не могла накататись і не йшла грітись. Результат — застуда. Тепер всі діти будуть кататись, а вона-ні. Від цих думок на душі ставало ще тяжче. Вона відірвала погляд від щасливих дітей і подивилась на годинник. Чверть на п‘яту. Не знаючи, що робити, дівчинка увімкнула телевізор. По всіх каналах показували рекламу. Хрустке печиво і мобілки ледь не вистрибували з екрану. Аж раптом одне велике печиво таки вистрибнуло просто у кімнату. Воно, мило посміхаючись, схопило дівчинку за руку і потягло прямо в екран. Вона опиралась і благала відпустити її, але печиво було дуже сильне і невблаганне. В решті решт, печиво затягло дівчинку в телевізор. Вони опинились у великій білій порожній залі, печиво тягло її далі. Зали змінювались майже миттєво, всі вони були різного кольору і зовсім порожні. Аж раптом печиво зупинилось, відпустило руку дівчинки і кудись втекло. Із сусіднього приміщення лунала музика і дівчинка пішла на її звуки. Коли вона відчинила двері, то побачила, що вони ведуть просто до лісу. Сподіваючись зустріти когось із людей, вона ступила на лісову стежку. Йшла довго, аж раптом ліс закінчився і дівчинка побачила якесь дивно місто. Всі будинки в ньому були розфарбовані у різні кольори і мали дивні форми. Один будинок був круглий, ще інший трикутний, а ще один був схожим на бублик із діркою посередині. Дівчинка не знала, що й гадати. Вона була страшенно перелякана і хотіла додому. Аж раптом до неї підійшли два круглих шоколадних брати Ко енд Ку.
— Привіт! Хочеш потрапити на вечірку? — дівчинка згадала, що на вечірках Ко енд Ку завжди присутні люди і погодилась.
— Тоді пішли швидше! — брати побігли до круглого будинку. Дівчинка побігла за ними.
На вечірці й справді було багато людей, але вони могли лише танцювати і їсти цукерки. Дівчинка ніяк не могла витягти з них жодного розумного чи зрозумілого слова.
— Та ну вас! Піду пошукаю когось розумнішого, — сказала вона і вийшла на вулицю. Пройшла повз будинок, зроблений у формі великої пляшки, з якої спочатку витікала якась рідина, а потім затікала знову. Проминула чоловіків, які стояли навколо однієї кружки і, дивлячись на неї, щось рахували. А потім вона побачила звичайний маленький дерев’яний будиночок. Постукавши, дівчинка сподівалась зустріти в ньому нормальних людей, але їй ніхто не відповів і вона зайшла сама. За столом сиділи два чоловіки. Вони дивились один на одного і мовчки пили каву.
— Вибачте, ви можете мені допомогти? — запитала дівчинка.
— Ага, — сказав один із чоловіків і продовжував пити каву.
— Скажіть мені будь ласка, як мені потрапити додому? — запитала вона.
— Ага, — відповів другий чоловік, теж продовжуючи пити каву.
Дівчинка вийшла з будинку і побігла далі вулицею.
— Куди ти так біжиш? — почула вона приємний жіночій голос.
З надією дівчинка озирнулась, але жінки ніде не було. Біля самої дороги стояла велика бузкового кольору.
— Не поспішай, — сказала вона. — Хіба ти не хочеш мене попестити і поцілувати? Так всі роблять, а я їм за це даю шоколадку.
— Ні, дякую, я дуже поспішаю.
І дівчинка ще швидше побігла далі. Вона забігла у великий двір. Там було багато жінок, всі вони прали білизну і співали. На балконах стояло багато людей і теж співали. Деякі жінки виливали воду просто на вулицю і всі цього дуже раділи. Потім дівчинка побачила, як якийсь чоловік бігав по вулиці і запитував усіх, якого кольору одяг вони носять? Більшість від нього тікала, а деякі йому відповідали, що раніше вони носили різнокольоровий одяг і їм було весело, але після зустрічі з ним носять тільки білий.
— Що це за місто таке дивне? — запитала сама у себе дівчинка.
— Це прекрасне місто є моїм королівством. — гордо відповіла велика шоколадка. Я королева... — але вона не встигла договорити, бо її почала радісно з‘їдати якась ряба дівчина.
— Ну все! Треба звідси тікати! Але як? — дівчинка постукала у двері будинку.
— Не заважайте нам! — пролунали жіночі голоси. Але дівчинка вже зайшла до оселі. У кімнаті було багато жінок. Всі вони тримали щось у руці і не знали що саме з цим робити. Одна це „щось” кидала у велику склянку з водою, і діставала з неї хом‘ячка. Інша, тримаючи в руці, поливала якоюсь рідиною. А одна мила дівчина ховаючи це в руці прогулювалась по кімнаті, сподіваючись, що це „щось” ніхто не побачить.
— Вибачте, а що саме ви робите? — запитала дівчинка.
— Іди, іди звідси! Ти ще маленька, щоб це знати.
— Ну ніхто не може допомогти! — образилась дівчинка.
— Я тобі допоможу, — почула вона голос. Озирнулась і побачила великого зайця.
— Я тобі допоможу, якщо в тебе є кашель.
— Але в мене немає кашлю, — відповіла здивовано дівчина.
— Ні є! У кожної дитини повинен бути кашель! Випий мене і він пройде, — заєць відкрутив собі голову і щось налив у склянку, яку тримав у руці.
Коли дівчина майже втратила надію на порятунок, вона побачила те саме печиво, що затягло її в телевізор.
— Стій! — крикнула вона і побігла за ним.
Печиво побачило дівчину і зупинилось.
— Навіщо ти мене сюди притягло? — запитала дівчина стискаючи кулачки. — Я захворіла і хотіла подивитись мультик! Я не хотіла потрапляти сюди! — печиво опустило соромливо очі.
— Пообіцяй мене з‘їсти, тоді я тебе відведу додому.
— Добре, я обіцяю, — відповіла дівчина.
Печиво радісно схопило її за руку.
— Заплющ очі, — сказало воно. Дівчина заплющила очі. А коли відкрила, то була вже у себе вдома, лежачи на дивані. Голосно працював телевізор, а з екрану на неї дивилось велике печиво і радісно посміхалось.
— Щось мені не дуже хочеться виконувати свою обіцянку, — трохи розгублено подумала дівчинка.
Ольга Лапушена
авт. мал. А. Лапушен
